Вечір був мокрий і тихий. Все кудись текло: час, люди, хмари і бажання також. А він тік за своїм бажанням... Він хотів вирватись з дому, де Її й так немає.
Вийшовши із маршрутки, він опинився у центрах. Стоїть і думає... Оскільки не знає, що йому робити далі. Не прошло і пол года, як в його забиту різним непотрібом голову приходить світла думка – „ПивО, або краще Море Пива!!!” Настрій у нього піднявся в моменті. Але він знав, що самому пити пиво – це не кул. Грошей на мобілі, як не дивно, не було, ніразу. „Треба найти когось!”, - подумав він і почав перебирати в голові всі можливі варіанти. До уваги брались як знайомі персони, які б могли скласти йому приємність, так і громадські місця можливого їх перебування. Розробивши в голові маршрут виловлення знайомих він рушив на північ у напрямку Борзо пабу. Йшовши по мокрих вулицях, він думав про Неї. Хоч Вона фізично перебувала далеко, йому завжди здавалось, що Вона зовсім поруч. Цей ідеал особи слабкої статі, який він собі створив на базі майже не знайомої персони, вже давно заполонив його серце, окутав його душу і контролював його розум, неначе такий собі паразит. Описати його думки не можливо: вони являли собою хаотичний набір бажань, припущень, спогадів, які він зазвичай сам не був у змозі зрозуміти, збагнути або розшифрувати. По поверненні у реальність він побачив червоні стіни Борзо. Увійшовши всередину, у його голову в моменті вриваються відповідні до ситуації думки: "Так, де знайомі пики...? Звідкись я знаю о ту дівчинку, за тим столиком зразу при вході… Хто вона, звідки??? Енівей не пре, пофік..." У Борзо стандартна атмосфера... По ящику ез южуал – Гігаспорт (львів’янка і китаянка змагаються у греко-римській боротьбі...). Трійка хлопаків з пивом активно слідкують за поєдинком. Він мимоволі чує їхні фрази: „А вона така нічо... Львів рулить... За львів’янок!!!” Зиркнувши на телек, 2 секунди роздумів, і він уже був з ними солідарний… Пройшовши перший зал і почувши кілька німецьких фраз, з яких у його голові закріпилась лиш одна - "Sehenswurdigkeiten", яку він полюбив, ще зі школи, він опинився у другому залі. Тут сиділи його знайомі... Це були дівчина його двоюрідного брата і її найкраща подруга... Вони як завжди забавлялись глибинними бомбами. Привітавшись, підсівши, поспілкувавшись з ними 10 хвилин він починає розуміти, що це не та компанія, яку він шукав... І, що йому слід тікати, а то це буде загублений вечір. Розпрощавшись, на виході із пабу, якась приємна дівчинка атакувала його фразою: "Привіт!" Він відповів тією самою банальною фразою і пробіг мимо. Вже тоді знаючи, що ще впродовж певного часу його будуть мучити загадки стосовно деталей їхнього знайомства, але всеодно не зробив жодних спроб завести розмову. Так і було, впродовж кількох хвилин його розум працював тільки у цьому напрямку: обробляв свіжу інформацію, тісно співпрацюючи із пам’яттю. Він видавав усі можливі варіанти їхнього знайомства, і відкидав не вірні. Тіло при цьому автономно направлялось до наступної зупинки – це було ХітРо (дестинейшин Крива Липа). Сірі вулиці навівали сумні думки... Він так і не згадав, що то за дівчина привіталась з ним, його цікавість вже повністю згасла. У його хвору голову вернулась Вона, не питаючи дозволу Вона знов підминала все під себе. Перетворившись на зомбі, загубившись у своїх думках він крокує проспектом Свободи не зважаючи на навколишній світ. Він намагається знайти відповіді на питання, які його сильно турбують і на які Вона відповіді не дає ніколи. Не розуміючи себе, ще більше ніж її. Йому здається, що у нього їде дах. Його своєрідний транс перериває сигнал автомобіля, який із характерним звуком роботи дискових гальм зупиняється за кілька сантиметрів до нього, мати і крики лунають в його сторону. „Мене Ти все-таки колись вб’єш”, – подумав він у голос і пішов прямо, тобто у Криву Липу. За кілька секунд вже було видно напис „ХітРо”, який світився зеленим, неначе даючи йому зелене світло... У його очах з’явилась надія. „Смачне Чорнігівське Біле і Дрєвньопрамен на розлив, плюс друзі і я зможу втекти від Неї хоч на деякий час. Хоч би там були мої друзі...”, – подумав він і зайшов у середину...
Так йому вдалось втекти від Мене і більше про нього Мені нічого не відомо. А Я сумую...

Зима породжує весну, весна породжує літо.
Він хоче вбити себе, він ненавидить осінь...
Похмуре небо заганяло його у глибоку депресію. Краплі холодного дощу топили його розум у дивних думках. Силуети людей пролітали мимо. Йому було дуже самотньо. Усе живе, що оточувало його, чомусь опинилось в ігнорі. Він доживав свої дні, знаючи, що скоро сесія... Він йшов зупинившись у часі. Зник з життя. Батарея в мобі вже давно розрядилась і він вимкнувся. Годинник зупинився. Плеєр вже давно не видавав жодного звука. Часами він відчував свій пульс і своє дихання. Це і було доказом його життя. Він не відчував ні голоду, ні спраги, ні холоду, ні втоми... Проте щось він все-таки відчував, хоч і не усвідомлював, що це...